Китаєво (м.Київ, 2004 рік) Друк E-mail
Туристичні об'єкти
Написав Сергій Овчаренко   
Вівторок, 18 вересня 2007 23:39
Довго збиралися і вирішували куди власне податися і 3 листопада 2004 року нарешті на зупинці першого тролейбуса на вул. Горького (ст. м. Либідська) о 10.30 зібралися у складі 7 чоловік

Дочекалися тролейбуса і ... поїхали до кінцевої зупинки, трохи пройшлися і ми на місці. Починаю розповідати про історичну місцевість міста Києва – Китаєво. Виходить не зовсім гарно, але інформацію подаю. Матеріали були взяті на сайті travel.org.ua, тому висловлюю подяку автору статті Петру Бондаренку за розміщені матеріали.

Китаївська пустинь Відома з 17 ст., спочатку складалась з кількох печер. У 1775 р. (дата під підозрою — можливо з друку) київський генерал-губернатор Д. М. Голіцин, за згодою архімандрита Іоанікія Сенютовича, спорудив отут церкву преподобного Сергія і келії. У 1767 р. ієромонах Тихон на місці старої Сергіївської церкви збудував кам'яну Троїцьку церкву з межами в ім'я Сергія Радонежського і святителя Дмитрія Ростовського.
Далі наводжу легенду (взято на сайті, перекладено на українську мову):

“Цю разючу історію, що не уступає самим вигадливим авантюрним романам, уперше розповів мені настоятель Свято-Троїцької церкви в Китаєві, батько Мирослав Бариляк.

Дев'яту сотню років стоїть тут монастир. Так не один, — навпроти зеленоглавої ошатної церкви, у схилі високої Китай-гори, виритий лабіринт іншої, печерної обителі. У ній своя братія, шість-сім ченців, вічно зайнятих роботами по зміцненню своїх печер, на чолі з ще молодим, чарівним батьком Мойсеєм. Печери давні; хто і навіщо почав їх копати, невідомо. А самим знаменитим насельником підземелля був старець-затворник Досифей. Келію його, просту земляну камеру зі скромними іконками, показують нині відвідувачам, як святиню підземного монастиря. Могила ж Досифея знаходиться в самої стіни п’ятиглавого храму, у місці настільки ж скромному, як і почесному. На ній постійно тепліють свічі і не зникають свіжі квіти... 

Image
Весна 1736 року. Неподалік від Москви, на подвір’ї знаменитої Троїце-Сергієвої Лаври з'являється молодий мандрівник. Він сухорлявий, у бідному селянському платті, з торбинкою і ціпком; далекий піший шлях покрив обличчя юнака густою засмагою. Досифей (так кликали подорожанина) просить монастирське начальство постригти його в «чернечий образ», — таке, мол, виразно почуте їм веління Христа. Маститі старці, порадивши, вирішують у постригу «швидкому селянському сину» відмовити, – але, приймаючи до уваги його ревну запопадливість до Бога, дозволити таємне послушання у Лаврі...Так почався шлях до вершин духовного подвигу майбутнього святителя Досифея. Не було роботи настільки важкої чи брудної, від якої б відмовився послушник; не було наказу вищестоящих, якого б він не виконав з покірністю і радістю. Через рік-інший вже і старі ченці почали дивуватися благочестю юнака... Але ввійти повноправним членом у монастирську родину Досифей так і не зміг. Одного разу, знову зваливши на плечі торбинку, поклонився він золотим главам Трійці – і пішов у шлях далекий, до церков і чудотворних мощів «росіянина Єрусалима», Києва...Там сміло став він перед Іларіоном, архімандритом Києво-Печерської Лаври, і заявив: «Отче святий! Я – селянин деякого з великоросійських бояр, кличуть мене Досифей. З юних років набув я бажання бути ченцем і вирішив присвятити себе на служіння розп'ятому Христу. Прийми мене під дах Небесної Володарки; вір, що я буду трудитися тут до останнього конання...» Однак, настоятель не зважився взяти в монастир утікача. Існував щодо цього строгий царський указ, що забороняється приймати в ченці селян без відпускного листа поміщика. Зневірившись оселитися в одній з російських обителей, але як і раніше бажаючи послужити Богу саме на цій ниві, Досифей вирішив піти прикладу древніх пустельників і обрати печерне житіє. Після довгих пошуків, він набрів на віддалене від міста Китаєво, з його лісом і високими безлюдними схилами. Народна поголоска говорила про печери, де з незапам'ятних часів рятуються київські подвижники, що жадають самої строгої самоти. Але, не бажаючи користатися плодами чужих праць, Досифей вирив власну печерку й оселився в ній...Багато років пройшло з тієї пори. Далеко по містах і селам пройшла слава про великого постника Досифея, що живе на Китай-горі. Веде він, мол, найсуворіше життя, харчується лише хлібом і водою, а навесні, під час Великої посади, і того не їсть, задовольняється мохом і коренями. Ніколи не запалює в печері вогню; чи узимку, улітку молиться за грішний світ, стоячи на земляній підлозі босими ногами... У 1744 році відвідала Київ імператриця Єлизавета Петрівна – і незабаром почула про чудесного пустельника, що як би воскрешає доблесть ранньохристиянських аскетів... Володарка Росії, що любила підкреслювати свою релігійність, побажала особисто зустрітися з Досифеєм; були нашвидку зроблені дерев'яні ступіні для підйому Єлизавети з почтом на Китай-гору, і зустріч відбулася... Імператриця запросила Досифея зайняти високу посаду в церковній ієрархії, той скромно відмовився. Ідучи, Єлизавета залишила пустельнику гаманець, повний золота; але Досифей навіть не торкнувся цих грошей, вони пішли на будівництво церкви в Пирогову. Слава про колишнього «швидкого селянина», як про найбільшого подвижника і прозорливця, якому відкрите майбутнє, розносилася усе ширше; гору буквально осаджували прагнучі прилучитися благодаті. Але Досифей, знову ж, за прикладом перших олександрійських пустельників, не виходив до людей і нікого не пускав у печеру. У кращому випадку, давав наставляння через маленьке віконце...Саме в Досифея одержав благословення на чернечий подвиг майбутній «світильник землі Російської», як називали десятки років опісля Серафіма Саровського. Ще під своїм світським ім'ям, прийшов купецький син Прохор Мошнин до Досифея, і той угадав у боязкому юнаку сильну віру і тверду волю. «От уст преподобного Досифея повеление прииме в пустыню Саровскую путь свой управити», — дотепер печеться в акафісті Серафімові... 

Image
Незадовго до своєї смерті, що пішла в 1776 році, Досифей, передчуваючи кончину, пішов у сусідній монастир і став ходити по всіх келіях, перед кожним ченцем падаючи на коліна і просячи прощення... Один раз знайшли його мертвим, — у позі що молиться, перед іконою. Уже похолодів славний подвижник, а в руці тримав папір з написом: «Тело мое приготовлено к напутствованию вечной жизни; молю вас, братия, не касаясь предать его обычному погребению». Заповіт Досифея було виконано в точності: ніхто не посмів роздягнути його, обмити тіло... Пізніше на могилі установили стелу з портретом старця-затворника, написаним натури при житті. Звідси і перетворюється благочестива хроніка в авантюрний роман, що не уступає книгам Дюма! Один раз у Китаєво приїхала на богомілля деяка жінка похилого віку; підійшла до могили Досифея, глянула на портрет і... ледве не зомліла. А ченцю, що підійшов, сказала: «ЦЕ МОЯ СЕСТРА»...У 1721 році, у Рязані народилася в багатих і знатних дворян Тяпкіних дочка Дарія. З дитинства вона була оточена ласкою батьків і раболіпством численних слуг, розкішшю і достатком. Але не стала Дар’я прикрасою рязанського суспільства... Її рідна бабуся, овдовівши, постриглася в черниці в московському Вознесенську монастирі. На прохання стариці Порфирії, — так тепер кликали бабусю, — батьки один раз привезли Дар’ю в Москву і залишили в монастирі... До дев'яти років прожила Дар’юшка в келії стариці, навчилася всіх молитов, монастирському побуту, стала надзвичайно вдумливою й уклінною. А коли, нарешті, повернулася в багатий рідний дім, — занудьгувала. Далекими здавалися їй тепер і трапези з достатком вина і м'яса, і неробство панів, що помикають юрбою безмовних рабів... По досягненні п'ятнадцяти років, коли юну красуню Дар’ю стали готувати до заміжжя, вона наважилася бігти з будинку. А щоб сутужніше було її знайти, обстриглася і переодяглася в бідне чоловіче плаття... Подальше нам відомо.”
Image

Зайшли до церкви. Усередині просто чудо!

Потім пішли до печер, підійшли до озера, сфотографувалися. 

Піднялися на гору.

Чекаємо паломників, доки вийдуть із печери. Продовжую розповідати.

Виходять. Ми докуповуємо свічок і спускаємося. Печера вузька, розгалужена і тільки так можна розминутися. З одного ходу долинає світло, але розгледіти звідки не дозволяють грати. Протяжність печер незначна, проте є можливість відчути дух історії, що витає у Китаєво.

Повертаємося, ще раз фотографуємося на згадку. 
Піднімаємося на вершину гори і бачимо скляний склеп, з якого долинало світло до печери.
Image
Подорож завершена і пора додому.
Останнє оновлення на Вівторок, 17 березня 2009 16:35
 

Переклад сайту

English French German Polish Russian Ukrainian
Активний відпочинок в Україні, Powered by Joomla! and designed by SiteGround web hosting